Марія Карчевич: Навіть коли усі навколо говорять, що нічого не вийде – ідіть і змінюйте

 Марія Карчевич

начальник відділу регіональної молодіжної політики

Міністерства молоді та спорту України 

Чому замість престижних професій вони обирають сферу, що асоціюється з бюрократією, низькими зарплатами і клеймом «корупціонери»? Вони – українські держслужбовці, яким ще немає 30-ти років.

«Бізнес WOMAN» взяв інтерв’ю у людини, яка обрала для себе роботу на країну, – Марії Карчевич. Марія уже два роки керує відділом регіональної молодіжної політики Міністерства молоді та спорту України. Раніше працювала в апараті Верховної Ради України та Тернопільській обласній раді. Має дві вищих освіти з відзнакою, а життєвим кредом вважає «бути людиною».

 

Оскільки у суспільстві є запит на «нові обличчя», розкажіть, які виклики чекають молодих людей, що потраплять в органи влади? І чому Ви обрали для себе цей шлях?

Моя робота на держслужбі – це з серії «невипадкова випадковість». Цей шлях розпочався ще в період, коли мешкала в Тернополі та вела активну діяльність у громадському секторі. Мене запросили спробувати свої сили і це був як своєрідний виклик – довести, що ефективні реформи можливі. Але в перші ж дні роботи дуже швидко зняла «рожеві окуляри». Бо коли ти приходиш із прагненням змін у систему, яка ще в значній мірі живе радянськими поняттями, то солодко бути точно не може. І насправді одних лише знань у цьому секторі замало. Потрібен характер, бо доведеться пройти чимало «боїв». Потрібна міцна ціннісна основа, бо не раз нападатимуть настрої зневіри.

Хоча не лише держслужба, а й Україна загалом – у різних її сферах суспільного життя – в освіті, культурі, бізнесі, на військовій службі потребує таких людей-воїнів, людей-генераторів ідей, які мають сміливість брати на себе більше активності та відповідальності, аніж інші. І вірю в те, як тільки буде в нашому суспільстві критична маса таких людей, як буде їх критична кількість і на держслужбі – тоді ми досягнемо точки невідворотності, а оновлення та зміни стануть масштабними і відчутними. Тому мій заклик до молодих людей: навіть коли усі навколо говорять, що нічого не вийде, ідіть і змінюйте! Наша віра формує нашу реальність і перетворює думки на дії.

 

Так, меседж «нова державна служба» зараз стає достатньо популярним в Україні. Разом із ним впроваджується реформування та оновлення. Які і чи є вже позитивні зміни?

Найперше варто сказати, що державна служба має три виміри – це люди, інституції та процеси. Новий Закон України «Про державну службу», оновлення структури, розмежування політиків і держслужбовців – безперечно, це дуже важливі та фундаментальні підвалини, які закладено. І фактично відкриті конкурси відкрили і двері для професійних та мотивованих людей. Хоча поле для роботи ще широке, акценти зміщуються з процесів на результати, з плановості та звітності – на формування політик.

Попри це, може, я й скажу непопулярну думку, але, на мій погляд, для успіху реформ нам ще досі бракує ключового. Нових структур, процедур та зміни облич при владі недостатньо. Україні критично необхідна ціннісна трансформація кожного конкретного українця, щоб вийти на вищий рівень якості. З обмеженої системи координат «влада повинна» до дієвішої під назвою «це моя відповідальність за зміни в країні».

Але як можна здійснити таку глобальну і водночас ключову «реформу суспільства»?

Думаю, творити суспільство нової якості потрібно навколо двох важливих цінностей. Україна сьогодні дуже потребує не ресурсів фінансових чи зброї, а довіри та відповідальності. Довіри людей до влади і влади до громадян, довіри між нами, один між одним. Ні Світовий банк, ні МВФ чи ЄБРР тут не допоможуть. І саме ця довіра, підживлена політичною відповідальністю, конвертовуватиметься в матеріальні ресурси та добробут.

Маємо визнати, значна частина з нас ще живе радянською, а не українською Україною. З відомих нам причин ми так добре вміємо боятися, насміхатися, критикувати, зневірюватись, бути байдужими, але так недостатньо вміємо довіряти та відповідати за свої слова. Бо не окремий політик чи партія прийдуть і усе за нас зроблять. А від кожного залежить якою стане ця держава. І це не чергове гасло. Це реальність.

Разом із тим, побутує думка, що найкращі їдуть і в недалекому майбутньому уже не буде з ким створювати державу. Що потрібно зробити, аби талановиті люди залишались в Україні?

Звісно, під час поїздок мені приємно зустрічати українців в усьому світі, чи то у США в Гарварді, чи, до прикладу, у Люксембурзі, Гельсінкі, Відні… З одного боку – це гордість, з іншого – сумно. Поїхати чи змінювати? Це вибір персональний. Але Ваше запитання торкається теми викликів, які потребують нових рішень і нових підходів. Не лише для України. Бо з міграційними проблемами стикаються багато держав світу.

Зрозуміло, що ніхто не перекриє кордони і не збудує мури, щоб молодь не виїжджала. Відповідь шукати варто у причинах. У мене була змога відвідати 23 регіони України, від обласних центрів до найменших сіл, і багато спілкуватися з молоддю. Економічні проблеми, безпекова ситуація, відсутність стабільності, бажання розвиватися, пошук перспективи… Саме такі мотиви. Збудувати сильну і успішну державу. Такою є моя відповідь. Перейти за шляхом, рекомендованим британським економістом Джеймсом Робінсоном, від екстрактивних до інклюзивних політичних та економічних інститутів, які, своєю чергою, забезпечать верховенство права і справедливий розподіл ресурсів. Змінити траєкторію руху від цінностей виживання до цінностей самовираження, які сприяють генеруванню нових ідей. Творити якісне суспільство, починаючи з себе. І тоді молодь сама не захоче нікуди виїжджати.

Ви часто посміхаєтесь, з чого можна зробити висновок, що є позитивною людиною. Звідки черпаєте сили і натхнення? І як у час війни не зупинятися і не здаватися?

Те, що друзі і загалом люди навколо бачать мене усміхненою, не означає, що на серці немає власного болю. Бо Україна уже не буде тією ж як і до 2014 року. Бо багато знайомих усмішок згасли і багато облич героїв забрала війна. Важко усміхатись, коли болить. Важко вірити, коли не видно обрію. Важко творити, коли байдужість. Важко робити багато речей. Але у цьому і виклик – змінити спотворену дійсність. Взяти на себе відповідальність за іншу людину, людей, суспільство. Аби пролита кров на рідну землю не була даремною. У цьому і подвиг – не здатися, а перемогти!