Юрій Филюк: Віддаю, нічого не чекаючи взамін

Юрій Филюк, підприємець-ресторатор. 

Як Ви себе зараз позиціонуєте в контексті своєї діяльності?

Я себе ніколи не переставав ідентифікувати, як підприємець. Завжди кажу, що підприємець – це певний тип мислення і дії. Підприємництво потрібне не лише в класичному розумінні бізнесу. Воно потрібне в різних сферах життя: в мистецтві, в освіті чи в соціальній сфері. Я намагаюся застосовувати цю особливість своєї ідентичності в будь-яких проектах, у яких беру участь. Останнім часом мені найбільше подобається працювати на перетині між академічною і соціальною діяльностями, тобто будувати якісь продукти, які поєднують в собі нерозривно одну і другу складову.

Ваша діяльність розпочалася з громадського сектору. Ви працювали в «AIESEC» і мали можливість відвідати багато країн. Чому спочатку було прийняте рішення почати займатися ресторанним бізнесом? Скільки країн довелось відвідати, щоб для себе виокремити саме цю сферу бізнесу?

Ще до «AIESEC» в мене були підприємництва – спроба заробляння коштів в шкільному віці, коли у батьків не було можливостей дуже балувати. Хочеш грати в баскетбол – зароби на кросівки. Починаючи з 13-14 років, я вже якось намагався заробляти кошти. Ресторани – це теж не перше, чим я займався. Ще в студентські роки у мене були такі проекти, як створення електронної бази даних підприємств міста. Я продавав бази даних тим же компаніям міста. Так само був період, коли я займався концертною діяльністю. Загалом я організував понад 30 концертів, перший з яких був концерт «95 кварталу» в Івано-Франківську. Тоді вони тільки виходили на свій пік популярності. Потім у мене був «період Києва», де приблизно 3,5 роки успішно розвивав до 2008 року кампанію в кредитних системах. Після 2008 року повернувся на літо в Франківськ, щоб подумати чим далі займатись і пішов в «Реальний сектор». Це був останній класичний бізнес (ресторанна кампанія), яким я займався. У ньому я досі залишаюся партнером, але не беру участь в операційній діяльності вже 5 років.

Скільки ресторанів за своє життя вдалося відкрити? Котрий дався найважче, а котрий найлегше?

Їх було 8. Два з них ми на якомусь етапі закрили з різних причин. Найлегший, напевне, перший, бо був великий драйв. Ми із чотирма партнерами робили це вперше і було цікаво, бо всі процеси робили своїми руками. Саша – на барі, Аліна – завжди керувала, Тоня – на кухні. Я працював на зміні або офіціантом, або посудомийником. Іншої ролі мої партнери мені не довіряли. Новачкам часто везе і нам повезло. «Мануфактура» вийшла з першого разу.

Найважчий – другий. Це класична ситуація в підприємців, коли фортить на першому етапі і тобі здається, що вже все зрозумів й що ти тепер крутий бізнесмен, тоді на другому проекті робиш найбільші помилки. У нас так само було. Ми взяли на той момент кафе «Химера», яке довший час існувало і потребувало значних реконструкцій.  Нам запропонували взяти його в управління. Ми зробили ребрендинг і назвали його арт-кафе «Мармуляда». Ремонти обійшлись в 5 раз дорожче, ніж наш повний бюджет. Воно не так запрацювало, як ми думали. Після 2,5 років змін та спроб ми вивели його на мінімальні сталі прибутки. Через те, що були дуже виснажені постійними змінами, ми прийняли рішення відпустити цей проект. Наші наступні заклади реалізовувались збалансованим підходом і тому більшість з них – успішні. В цілому закладів є 6. Серед закритих «Мармуляда» і «Fabbrica» в Києві.

Кожен ресторан має соціальну складову. Нині є громадська організація «Тепле місто», яка відрізняється нестандартним підходом щодо ведення бізнесу. Звідки цей досвід?

У нас була класична бізнес-діяльність і класичний ресторанний бізнес, але ми робили їх з позиції соціальної діяльності і дбали, щоб була тільки натуральна їжа і натуральний матеріал в інтер’єрах. Це була більш така цілісна внутрішня позиція. На якомусь етапі я зрозумів, що далі рухатися і розвивати бізнес у Франківську, не змінюючи загальні правила, буде якось складно і ментально. Було відчуття, що ми готові дати більше, ніж ринок готовий брати. Ми з такими позиціями заснували платформу «Теплого міста». Коли ти хочеш зробити щось дійсно значиме і складне, то треба закочувати рукави і йти робити найскладнішу роботу самому. Так вийшло, що я повністю все змістив туди. Партнери в бізнесі мене зрозуміли, підтримали і дозволили відійти від справ.

Останні 5 років я займаюся виключно цими всіма соціальними процесами, але використовуючи мій досвід в бізнесі і класичні підприємницькі підходи, вибудовування команди, процесів, орієнтованість на ефективність, на якість, на прогресивність упаковки всього, що ми робимо. Коли ми починали, то до громадського сектору було пострадянське, не цікаве та не привабливе ставлення. Я був впевнений, що це можна зробити в новій якості: круто, класно і щоб воно викликало зацікавленість з усіх сторін, зокрема бізнесу. В цьому трикутнику ми почали вибудовувати взаємодію на першому етапі, яка базована на зв’язку двох аргументів – це громадянського суспільства і бізнесу. Потім почали запрошувати компанії, яким я почав пояснювати: або ми щось робимо, або валимо звідси. Спочатку приєднались до нас 7 компаній, потім 13, 20, а зараз вже понад 50 в «Теплому місті». Вони з цього нічого не мають. Віддають десятину і довіряють нашій діяльності.

Які основні проекти сьогодні є в «Теплому місті»?

У нас є кілька стратегічних напрямів, які нам цікаві – це розвиток сучасної освіти, мистецтва, економіки, урбаністики, спорту, екології, архітектури, сталої мобільності та нових медіа.

Ресторани – це невеличкі проекти. Ви зазіхнули на щось інше; на те, що раніше ніхто не робив. Яка вартість інвестиційного проекту? Як виникла ідея «Промприладу»?

Загальний бюджет проекту – 25 мільйонів доларів і 5 мільйонів, які передбачені у вигляді грантової підтримки на прямі соціальні функції всередині проекту. Проект ставить собі за мету на базі території існуючого заводу «Промприлад», який в останні два десятиліття постійно занепадав, створити великий інноваційний хаб на перетині розвитку критично-важливих напрямів для розвитку будь-якого суспільства – це освіта, мистецтво, розвиток критичного мислення, доступ до знань, доступ до технологій, підкріплюючи розвитком економіки регіону і урбаністики.

Хто перший відгукнувся на Вашу пропозицію і хто пізніше долучився?

Я не акцентую хто перший, а хто другий. Але станом на сьогодні є ядро стратегічних партнерів, куди входить крім «Теплого міста» така організація, як «Інша освіта», «ПАКТ» – це Вашингтонська організація, яка займається розвитком демократії через створення нових економічних форм, Львівська бізнес-школа УКУ, « MitOst» – німецька спілка, яка займається розвитком стосунків зі Східною Європою, «Відродження», уряди Швеції, Канади, Британії, Швейцарії. Офіційно проект призначений для розвитку Івано-Франківська і підтримується місцевою владою. Ми об’єднали багато як зовнішніх партнерів, так і внутрішніх. Станом на сьогодні в проекті є вже понад 50 інвесторів. Він втілюється саме за моделлю спільного інвестування.

 Які перспективи цього проекту надалі? Він буде масштабуватися по Україні?

Ми дійсно будували його з самого початку як модель, яку можна потім передавати іншим містам. Це заради того, щоб допомагати містам з базовими стартовими можливостями запускати процеси сучасного розвитку – комплексні інтегральні процеси на базі проблемних зон. Такі міста-регіони можна виводити на новий рівень розвитку, бо сірі напів-закинуті заводи і фабрики є у будь-якому пострадянському місті і не тільки в Україні.

Коли Ви заробили свій перший мільйон? На що Ви його витратили? Як Ви ставитесь до грошей?

У мене не було жодного разу в житті ситуації, коли я сконсолідував у себе на рахунку мільйон і думав: «Що ж тепер мені з ним робити?» Моя підприємницька натура завжди штовхала мене вперед. Всі вільні ресурси я завжди вкладав у якісь нові проекти, щоразу піднімаючи планку. Зараз моя планка – 30 мільйонів проектів.

Як Вам вдається контролювати і не мати жаги до грошей? Деякі люди не проходять випробування грошима і, внаслідок, багато втрачають. Натомість Ви ведете себе як проста людина: їздите в метро та скромно одягаєтесь. З чим це пов’язано?

Я не знаю. Важко відслідковувати внутрішню еволюцію. Просто в один момент я зрозумів, що щасливий не той, хто більше має, а той, кому достатньо.

Час – це гроші. Як Ви розподіляєте час на особисте життя, на подорожі та на глобальний проект, яким Ви зараз займаєтесь?

Я не скажу, що я навчився ідеально тримати баланс. Поки вчуся і тренуюсь. Часто залишаюсь людиною крайнощів – якщо щось роблю, то з головою. Я вперше за 8 років цьогоріч в січні нікуди не поїхав. Мінімум раз на рік брав місяць на перезавантаження, але цього року не взяв через роботу з заводом. Зараз я відчуваю, що організм не встигає відновлюватись. Тим не менш, для мене настільки важливо те, чим я займаюсь, що я собі можу пояснити такий «перекос». Єдине розумію, що рано чи пізно доведеться збалансувати. Якщо баланс порушений, то все одно щось не буде працювати. Тому вчусь ще.

Як Вам відомо, наш журнал про жінок бізнесу. Як часто Вам вдавалося працювати із жінками в бізнесі? Які поради можете дати з власного досвіду для жінок, щоб стати успішними в бізнесі?

Я раніше в роботі не усвідомлював і не аналізував цей фактор. Завжди в мене в проектах були жінки. Часом їх було значно більше, ніж чоловіків, тобто була команда, в якій переважали жінки. Зараз в «Теплому місті» дівчат більше, ніж хлопців. Я побачив, що найкраще працювати тоді, коли є певний баланс і почав усвідомлювати цінність саме жінок у взаємодії з проектами, бо коли є тільки чоловічий фактор – все однобоко. Найкраще завжди працюється з комбінаціями. Я почав це відстежувати та отримувати цінність від жіночого кута до узагальненого, тому що кожен із нас є індивідом, у кожного з нас є свої персональні особливості. В нашій країні є не завжди рівний доступ до можливостей для жінок порівняно з можливостями, які мають чоловіки. Я почав усвідомлювати, що жінки в моїй команді більш соромляться підійти і попросити вищу зарплату, ніж чоловіки. Раніше я на це не звертав увагу. Не просять – значить вистачає і все в порядку. Зараз я починаю розуміти, що мені хочеться свідомо їх підштовхувати й мотивувати тим, що вони видають кращі результати. Це має бути відображено справедливо, а не тому що хтось більш скромний чи менш.

З якими питаннями можуть до Вас звертатися люди? Чим Ви можете бути корисними для суспільства в цілому? В якій формі можна до Вас звернутися і як з Вами можна комунікувати?

Відкритість у мене була завжди щодо всіх. Я завжди намагаюсь бути відкритим в міру доступного мені ресурсу. Час зараз стає визначальним ресурсом. Все решта – це другорядне. Час навіть найдорожче. І мені часом доводиться людям відмовляти в доступі до часу, тому що він в мене стає обмежений. Я прошу людей звертатися до мене з максимально конкретизованими запитами. Мені важко сказати, що я 100% доступний. Я підозрюю, що частина людей не може так легко до мене достукатись. Навіть частині моєї команди важко до мене достукатись, тому що весь час я постійно в якихось процесах та з кимось зустрічаюсь.

Я також буду рівноцінно відкритим до студента, який просить у мене інтерв’ю для своєї дипломної роботи, тому що це важливо. Така «переключалка»  небезпечна тим, що я йду тільки до тих, від яких можу щось отримати. Якщо я йду до тих людей, від яких я можу щось взяти – це дуже неправильний підхід, швидко ламає і починає деформувати зсередини. Тому я намагаюся зберігати цей баланс – щось віддавати і нічого не чекати взамін.