Ганна Давиденко: «В України та нашого народу світле майбутнє»

Ганна Давиденко: доктор педагогічних наук, професор, директор Вінницької філії Університету «Україна», віце-президент з науки та міжнародної діяльності Університету «Україна», депутат Вінницької міської ради, голова ради громадської організації «Соціальна перспектива»,  заступник голови всеукраїнської громадської організації «Українська жіноча демократична мережа», голова Вінницького обласного осередку «Українського товариства охорони пам’яток історії та культури», випускниця міжнародних програм «Місцеві політичні лідери – Підтримка жінок в політиці» (Швеція), «Креативне мислення у сфері спеціальної освіти» (Ізраїль), «Академія лідерства для розвитку» (Стенфордський університет, Центр міжнародного приватного підприємництва  (CIPE), переможець конкурсу «Індекс дотримання прав людини» в номінації «Відстоювач інтересів громади», переможець конкурсу «Жінка Вінничини» в номінації «Наука». 

Пані Ганно, як Ви можете охарактеризувати українських жінок?
Генріх Гейне казав: «Жінки творять історію. Хоча історія запам’ятовує лише імена чоловіків». Українська жінка – це не лише мати і берегиня у традиційному народному уявленні. Це одночасно – надзвичайно сильна духом, рішуча особистість, яка завжди готова прийти на допомогу ближньому. І такими нас виховав  період становлення України як держави, такими нас зробила наша історія.    Сьогодні з сумом констатуємо, що життя в Україні не найкраще. А тому багато проблем лягає на тендітні жіночі плечі. І я знаю, що якби українські жінки мали більше впливу на сучасну політику та економіку, українці мали би  дійсно розвинену економіку та соціально забезпечену державу. Бо жінки вирішують проблеми не лише розумом, а й серцем.

На Вашу думку, чи існує проблема сексизму в Україні? Які його прояви? Як це викорінювати? Чи торкалося питання сексизму Вас особисто?
Проблема сексизму в Україні, на жаль, існує. Але це явище не існує окремо, ізольовано. В нашому суспільстві донедавна була відсутня повага у широкому сенсі. Не було поваги до особистості, до людини взагалі. Люди не поважали один одного і це не залежало ані від статі, ані від соціального статусу. Хочеться вірити, що після Революції Гідності багато змінилось у думках, у душах українців. З’явився суспільний запит на гідність, повагу до особистості.  А жінкою-політиком бути важко рівно настільки, наскільки важко бути фахівцем, особистістю, людиною, що має власну думку і готова її відстоювати.
Я особисто ніколи не відчувала дискримінації. Впевнена, якщо людина професійна, порядна та націлена на досягнення мети, її ніщо і ніхто не зупинить. Траплялись прикрі поодинокі ексцеси, але вони демонструють скоріш за все дріб’язковість конкретної особистості та наявність психологічних комплексів. Одного разу особа чоловічої статі, що дуже прагнула зробити кар’єру, із заздрістю запитала за моєю спиною: «Цікаво, яким місцем вона зробила собі кар’єру?». Я відповіла: «Головою. Сподіваюсь, що Ви також». Ніколи не вимагаю до себе особливого ставлення тільки тому, що я жінка. Але нікому і не дозволяю про це забути.

Ви рано почали працювати. Чому? У яких сферах змогли спробувати себе та проявити? Розкажіть про цей досвід. Що Ви із цього почерпнули?
Моє дитинство припало на важкі 90-ті роки. Розпад Радянського Союзу, знищення цінностей, повальне безробіття та безгрошів’я. Мої батьки у той час, як і більшість українців, змушені були мати одночасно по дві ставки на 2-х роботах. Тому вже з 16-ти років розпочався мій трудовий стаж. Спочатку я пішла працювати соціальним працівником. Я відповідала за проведення інформаційної кампанії серед молоді Вінницької області про важливість ведення здорового способу життя. Ще під час навчання в університеті я паралельно працювала журналісткою на місцевому телебаченні. По завершенні навчання вступила  в аспірантуру Національного університету імені Тараса Шевченка і також паралельно мала роботу – працювала у міжнародній компанії. А вже після завершення аспірантури повністю зайнялася викладацькою діяльністю. Пройшла шлях від асистента до професора, директора інституту. Вже в інституті я реалізувала себе гарним освітнім менеджером, показавши, що за три роки можливо зробити навчальний заклад успішним та соціально відповідальним. Адже наш інститут виконує дуже важливу на сьогоднішній день місію в регіоні – ми єдині навчаємо студентів із інвалідністю. Більше того – проводимо безкоштовні тренінги у школах Вінниці з інклюзивної освіти.

Яка була мотивація для депутатської діяльності? Що спонукало Вас до такого кроку?
Після Революції Гідності багато українців зрозуміли, що не можна стояти осторонь процесів, які відбуваються в державі. І я була однією з них. Україна – моя країна, країна моїх славних дідів-прадідів та моїх нащадків. Тому країні як ніколи потрібні фахівці, професіонали своєї справи. Але разом з тим, як би нам не хотілось, але головна відповідальність за зміни в суспільстві лежить на політиках. І тут є два варіанти: або підтримувати когось, або йти самій. Тому,  маючи за плечима гарний досвід, великий багаж знань, успішну кар’єру в освіті та підтримку родини – я наважилась. Тепер мушу боротись не лише проти корупції чиновників, розкрадання майна громади, за ефективне використання бюджетних коштів, а й з честю відстоювати право жінок бути у політиці.
На жаль, мушу констатувати, що коли жінка-політик виступає як гідна особистість – існує загроза проявів применшення її можливостей. Часто – це психологічна проблема чоловіків, що відчувають загрозу своєму лідерству. Пам’ятаю слова одного колеги депутата, коли він мене вперше побачив у сесійній залі: «Не розумію, що ти робиш у політиці. У мене – традиційне уявлення про роль жінки у суспільстві».  Такі нападки лише стимулюють завжди бути жінкою, не зраджувати жіночій сутності та не намагатись грати за чоловічими правилами. Змушувати чоловіків доростати до себе, тягнути їх до сонця і світла.

Чому люди зневірені у владі й неохоче довіряють їй? Який рівень політичних фальсифікацій в Україні?

Люди втомились від брехні. Повальна пропаганда владних здобутків, в той час як більшість українців живе за межею бідності. За цих умов очевидним стає той факт, що слова більшості політиків розходяться з їхніми діями. Декларують одне – голосують за інше. Підмінюють поняття. Маніпулюють. Вважають людей за дурнів. Часто це трапляється свідомо через домовленості та особисту вигоду. Але й часто через непрофесіоналізм, нерозуміння процесів, відсутність стратегічного бачення, а іноді, на жаль, і через брак відповідної освіти та низький рівень інтелекту. Тому за таких умов неймовірно важко бути політиком нової формації, представляти покоління тих політиків, які зараз так потрібні нашій державі – професійної інтелектуальної молоді з чіткими уявленнями про справедливість, честь і порядок.

Українські студенти часто скаржаться на “авторитаризм” в університетах та радянські методи викладання. Чи дійсно це має місце у нашій освіті? Як зупинити цей процес? Як вдосконалити якість освіти?

Я розумію студентів. Мене теж часто бентежать авторитаризм та радянські методи. І, на жаль, не лише в освіті. Для мене це питання, знову ж таки, поваги до особистості, до людини взагалі. Це пов’язано із загальним рівнем культури, внутрішніми цінностями. Тому авторитаризм та радянщина – це не причина, а наслідок невикорінених процесів у суспільстві. Зупинити його, насправді, легше, ніж може здатися. Нам це свого часу вдалося в нашому інституті. На прикладі нашого навчального закладу ми довели, що за 3 роки можливо докорінно змінити систему. Сьогодні у нас панує демократична атмосфера взаємоповаги один до одного. І не важливо – чи ти викладач, чи ти – студент. І як наслідок – краща мотивація до викладання та навчання, до здобуття знань, до участі у різноманітних грантових проектах, до вивчення іноземних мов, і відтак – якості освіти і подальшого успішного працевлаштування.

В Україні – явище студентської міграції за кордон. Яким чином можна зацікавити студентів залишатися на рідних теренах?

Українці масово виїжджають на роботу в інші країни. Сьогодні така ситуація – трагедія нашої держави. Вочевидь, економіка перемагає патріотизм. Люди хочуть жити нормально тут і зараз. Хочуть мати роботу, заробляти гроші, яких би вистачало на гідне життя. Не на літаки чи суперкари, а просто  щоб купити нормальну їжу, одяг, узяти в кредит авто, житло, поїхати кудись відпочити з родиною хоча б раз на рік… Хіба можна звинувачувати в цьому людей? З іншого боку, українці ідуть до інших народів, які спромоглися побудувати успішну економіку своїх країн. Хтось скаже – замість того, щоб розбудовувати свою державу.

Нещодавно в одному економічному журналі я прочитала таку тезу: «Кожного ранку молодий українець прокидається з думкою, що саме тримає його в цій безнадійній країні, і знаходить все менше аргументів залишитися». Страшно, сумно і дуже боляче… Тому що очевидно, які перспективи чекають на нашу країну, якщо така тенденція не буде змінена.

Якою бачите Україну через 5-7 років? Що особисто робитимете для розвитку держави?

Я люблю Україну. І я бачу своє майбутнє і майбутнє наступних поколінь в Україні. І саме тому я стала вчителем. І саме тому свого часу наважилася йти в депутати, щоб хоч якимось чином вплинути на зміну цієї жахливої ситуації в нашій державі. Я щиро вірю, що ми, українці, можемо змінити все. Вірю, що в України та українського народу світле майбутнє. Знаю, що, як тільки почнуться позитивні зрушення в економіці України на ділі, а не на словах, українці повернуться додому. Бо добре там, де нас нема. Треба будувати свою країну, своєї, української, мрії.